Гуманітарна допомога, що була останнім часом доставлена в Україну міжнародною спільнотою, й надалі залишається вкрай необхідною. Десятки мільярдів доларів, що постачаються в Україну, є спрямованими на збереження українського суверенітету та демократичних цінностей не тільки на території держави, але й на Кавказі, у Балтії та на Східних Балканах. І хоч державні діячі зіграли свою роль у ході війни — не ідеально, та все ж достатньою мірою — війна це не просто взаємодія між націями. Біженці та родини, що потерпають від війни та були змушені покинути свої домівки, потребують подальшого постачання допомоги. Ми самі повинні робити більше задля підтримки цих людей, оскільки перекладання зобов’язань міжнародної допомоги виключно на державних діячів було б нашою найбільшою та досить наївною помилкою.
Наразі безпрецедентними прикладами успішної співпраці на благо українського населення є держави Східної та Центральної Європи, що прийняли чималу кількість біженців. Цими словами я не натякаю на те, що кожна держава повинна взяти на себе величезні потоки переселенців, оскільки не кожен може задовольнити потреби людей, що тікають від війни, та я все одно хочу наголосити на тому, що сума, яка надходить в Україну на цей час з американського бюджету, є недостатньою для забезпечення потреб 8 мільйонів біженців у Європі та 6,5 мільйонів внутрішньо переміщених осіб, що залишаються на території України. Станом на 16 грудня США надали Україні гуманітарну допомогу у розмірі 10 мільярдів доларів, в той час, як допомога, запроваджена іншими державними лідерами, залишається відносно невеликою. Загальний розмір допомоги отримана Україно складає 20 мільярдів доларів, що відповідає сумі меншій за 1400$ на особу. Звичайно, що жоден політичний діяч не зобов‘язаний нести на собі тягар війни 14.5 мільйонів людей, та це все ж не заперечує факт того, що розмір надісланої міжнародної підтримки в Україну, попри свою велику, на перший погляд, цифру, все ж являється мізерним для забезпечення життєвих потреб окремих осіб, що тікають від війни. Більшість біженців та внутрішньо переміщених осіб справді не отримують гарантію отримання привілеї базового стандарту життя. Водночас підтримка державних діячів могла б забезпечити подальший рух України в напрямку перемоги. Та чому ж ми самі, як звичайні люди, маючи усі необхідні можливості щодо постачання допомоги постраждалим, не сфокусуємо наші сили на збільшенні підтримки з нашого боку?
Не є перебільшенням і саме твердження, що велика частина людей в Андовері умовно віддалили себе від війни в Україні, часто споглядаючи на неї як на щось, що проходить повз аніж активно відбувається прямо зараз. Та варто пам‘ятати, що це чи не найбільш вагомий конфлікт сьогодення. Ті ж самі конфлікти у Сирії чи Лівії також заслуговують масової уваги оточення, та у випадку з Україною ми маємо справу із центром російського реваншизму, який суперечить західним концепціям права на самовизначення. Так, надання підтримки не є обов‘язком кожного індивідуума, та враховуючи досить широкий доступ до ресурсів, що мають учні Андоверу та їхні сім‘ї, одного бажання достатньо аби зробити маленькі кроки у створенні власного внеску у міжнародну підтримку України.
Міжнародний комітет порятунку є прикладом організації, що працює в Україні, пропонуючи послуги від волонтерства до донацій, тим самим створюючи реальний вплив на українську спільноту. Вони відповідають за перевірку належних умов проживання для громадян України, особливо коли йдеться про притулки на період, так званої, найхолоднішої європейської зими за останні роки. Ще одним прикладом партнерства є Міністерство внутрішньої безпеки США, що взяло на себе створення програми «Uniting for Ukraine» («Єднаємося заради України»), що дає змогу американцям ставати спонсорами українських сімей протягом наступних двох років до завершення їх офіційного статусу біженців війни. Я особисто знаю, що велика частина людей в Андовері володіє вторинним місцем проживанням, що не перебуває в активному використанні більшу частину року і могло б беззаперечно бути використаним на користь програми Міністерства внутрішньої безпеки. Звичайно, що запрошення незнайомців у свої домівки є досить грандіозним кроком, і я ні в якому разі не хотів сказати, що кожен зобов‘язаний йти на таке рішення. Але ми разом створюємо потужну спільноту, і наша колективна підтримка є справді вагомою. Ми можемо створювати справжні зміни.
Не потрібно мати особистого зв‘язку з війною аби зрозуміти масштаби необхідності гуманітарної допомоги для українського населення. Ця війна не тільки жорстоко атакувала стабільність вже наявний міжнародних систем, але й виступила, так званим, «плювком в душу» стосовно прав людей, національного суверенітету та правил ведення війни. Я визнаю, що це було б дуже зверхньо з мого боку, якби після усіх вищесказаних слів на підтримку гуманітарної допомоги біженцям, я не поставив у свої плани взяти участь в ініціативі також. Насправді саме з цією метою я планую доєднатися до схожих гуманітарних організацій, і я вже почав працювати над влаштуванням збору коштів для їх підтримки. Відчутні зміни є в полі доступу кожного.
Російсько-українська війна призвела до найбільшої гуманітарної катастрофи нашого часу, тому маючи ресурси й бажання, створення реальних змін є справді можливим для багатьох з нас. Голос кожного з нас є гарним проявом підтримки, та тоталітарний режим не підлаштовуватиметься під примхи окремих осіб, та навіть мільйонів, особливо коли мовиться про голоси іноземців. Я закликаю вас розглянути можливості донацій, та навіть взяти участь у волонтерській діяльності та роботі на підтримку українців — оскільки методів проявити допомогу є безліч. Хоч ми й не можемо напряму впоратись з першопричиною російсько-української війни, та ми все одно в силах допомогти з подальшим ходом її наслідків.
[This article by William Buehler was originally published by The Phillipian on January 13, 2023.]
Translator: Yuliya Solyanyk
